Статті >> Особистості >> Петро Сагайдачний
  
 

Петро Сагайдачний

 

кошовий отаман, гетьман запорозького козацтва, гетьман України
Петро Сагайдачний (Конашевич-Сагайдачний) - один з найславетніших і найталановитіших козацьких вождів та полководців, що з однаковим успіхом діяв і на полі бою, і на Дипломатичних теренах.

Народився П. Сагайдачний близько 1550 року (точної дати історикам з'ясувати не вдалося) в селі Кульчицях, поблизу Сам-бора, на Львівщині. Походив з українського аристократичного роду, який навіть мав свій герб (у Польщі такі аристократи називалися « гербовою шляхтою»).

Напевне, батько його Конаш (звідси й перша частина прізвища - Конашевич) був досить заможним, оскільки зумів дати синові чудову освіту, спочатку в Галичині, а згодом - в елітарній Острозькій академії на Волині.

Скінчивши академію, майбутній полководець певний час служив канцеляристом у якогось київського шляхтича. Однак досить скоро відчув, що це не його стихія. Так само не наважився він прилучитися й до духовенства, хоч саме йому деякі дослідники приписують авторство полемічного трактату «Пояснення про унію», в якому він виступає на захист православ'я.

Судячи з усього. Сагайдачний був природженим воїном, який досить швидко опанував військову науку і став справжнім професіоналом. Хто може найкраще, найточніше охарактеризувати полководця? Звичайно ж сучасник, який бував разом з ним у походах.

Таким сучасником виступає польський аристократ генерал Яків Собеський, батько майбутнього короля Польщі Яна Собеського. Цей генерал, один з командирів польського війська в битві під Хотином (1620), цікавий для нас уже хоча б тим, що залишив по собі «Записки про Хотинську війну».

До речі, в цих записках він загалом висловлювався про козаків досить стримано, іноді не приховуючи ворожості до них. Тим цікавіше сприймаються його слова про гетьмана Сагайдачного: «...Був він чоловіком великого духу, що сам собі шукав небезпеки, легковажив життям, у битві був першим, коли ж доводилося відступати - останнім; мав жваву діяльну вдачу, в таборі залишався сторожким, мало спав і не пиячив; на нарадах поводився обережно, в розмовах був небалакучий ».

На Січ Сагайдачний прибув у часи, коли там гетьманував (удруге) Самійло Кішка. Вже в перших морських походах, коли Сагайдачний ще не був гетьманом, він постав перед козацтвом як надзвичайно хоробрий і, водночас, розсудливий воїн. Після повстання Наливайка в Україні довго давало про себе знати напруження між реєстровими та запорізькими козаками. Гетьманська булава часто переходила з рук до рук: одні гетьмани не влаштовували польський уряд, інші -козаків.

Коли січовикам це набридло і вони забажали сильної, владної руки, за гетьмана обрали Сагайдачного. Сталося це 1606 року. І новий гетьман одразу ж довів, що козаки не помилились. Восени того року він спорядив чималу ескадру з чайок і повів її до турецьких берегів.

Десь поблизу Варни козаки натрапили на турецьку ескадру з десяти галер. Дочекавшись ночі, вони рішуче атакували їх та захопили, заволодівши при цьому всіма гарматами. Здавалося б, можна повертатися на Дніпро. Але поруч лежало окуповане турками болгарське місто. І сам Бог велів подарувати болгарам промінь надії.

Про те, як саме козакам під командуванням Сагайдачного пощастило взяти Варну, можемо здогадуватись, «розшифровуючи » давню народну думу „Була Варна здавна славна”. А вона розповідає, що частина козаків висадилась на узбережжя, частина - лишилася на чайках.

Частина чайок, добре озброєних гарматами, зайшла в річку. Подумавши, що козаки, мабуть, перепилися чи перегрілися на сонці, коли наважились на таке, турецьке військо вийшло з міста, щоб потопити чайки І перебити українців. При цьому частина гарнізону теж сіла на човни, та натрапила на такий густий гарматно-рушничний вогонь з човнів і з берегової засідки, що мусила попрощатись із білим світом.

Недобиткам ледве пощастило сховатися поза мури. Й ось тоді, не даючи туркам отямитись, Сагайдачний повів своїх лицарів на штурм. Як твердять хроністи, Сагайдачному вдалося визволити кілька тисяч полонених, серед яких були не тільки українці, а й вояки з інших країн. Натомість до полону потрапило чимало турецьких офіцерів та адміністраторів.
Козаки захопили також величезні трофеї і багатства. Можна з упевненістю сказати, що це була перша після поразки повстання Наливайка по-справжньому блискуча перемога; що походом на Варну Сагайдачний, по суті, відродив славу січових лицарів і підніс її до європейського рівня.

Повернувшись із-під Варни, гетьман Сагайдачний заходився реорганізовувати козацьке військо. Чіткіше поділив його на сотні та полки, поновив навчання, запровадив сувору дисципліну. Далеко не всім козакам це припало до вподоби. Знаходилися й прихильники колишньої «волі», що дозволяла їм не коритися дисципліні. До них гетьман уживав найрішучіших заходів - аж до привселюдної розправи. За це козаки кілька разів скидали Сагайдачного з гетьманства. Та минав час, треба було вирушати в новий похід... І хлопці починали чухати потилиці та йти до батька на перепросини: даруй, мовляв, коли що не так, бери булаву та веди нас на бусурманів.

І Сагайдачний булаву приймав. І вів. Уже за рік після Варни він зумів виманити поза стіни гарнізон Перекопа й розгромити його, а тоді захопити місто. Цей напад наполохав і кримського хана, і султана Туреччини. В обох столицях відчули: на півдні України й на Чорному морі з'явилася сила, здатна тут запанувати. Ніби підкріплюючи ці побоювання,

Сагайдачний повів козаків через Чорне море, висадився на турецькому узбережжі й буквально викосив там усе вогнем і мечем, визволяючи з полону українців, захоплених у боях чи взятих під час татарських набігів на українські міста й села.

Після того, як 1613 року Сагайдачний ще двічі водив своїх козаків у походи, султан Ахмет І вирішив, що настав час показати козакам і цілому світові, хто є справжнім паном на Чорному морі. Флот, що його султан вирядив до Очакова, був величезним. Він мав винищити українські чайки і не допустити виходу козаків з гирла Дніпра, тобто замкнути їх там назавжди.

Козакам це, ясна річ, не сподобалося. Вони налетіли на турецькі кораблі просто в порту Очакова та на його рейді. Частину галер одбили собі, а всі інші пустили на дно. Ця операція ще раз підтвердила талант Сагайдачного як козацького адмірала.
Помітили видатного полководця й у Варшаві. Король Сигізмунд III наказує Сагайдачному зібрати військо поблизу Києва і звідти, приєднавшись до польської армії, іти на Московщину.

Проте гетьман не чекав, поки те приєднання станеться. Сформувавши досить сильне військо, він вибив росіян з українського міста Путивля, визволив од них майже всю територію Сіверської та Слобідської України і, розбиваючи окремі загони та гарнізони, дійшов до Калуги.

Коли Сагайдачний повертається до Києва. Його зустрічають як славетного полководця і проголошують гетьманом України.

До речі, в Києві Сагайдачний поводиться вже не як полководець, а як справжній державний діяч. Згуртувавши навколо себе групу церковних діячів-галичан, він засновує друкарню, яка вже наступного року випускає у світ першу книжку. З його ініціативи в Києві створюється Київське українське братство, що мало гуртувати в своїх лавах свідомі національні сили.

На той час таке братство вже існувало у Львові, і це дуже допомагало українській громаді протистояти польській експансії. Відомо, що одним з перших членів Київського братства став сам Сагайдачний. Слідом за ним туди записалося все запорізьке козацтво, що, погодьмося, було неординарним явищем і дістало серйозний політичний резонанс.

Восени 1614 року Сагайдачний знову повернувся на Січ. За деякими свідченнями, він мусив прибути туди на прохання козацьких старшин. Там сталася неприємна подія. Козацька флотилія вийшла в море, але знялася хуртовина зі штормом, і частина чайок затонула, частина опинилась біля турецьких берегів. Багато козаків потрапило в полон.

Посадивши на чайки якихось 2 тисячі воїнів, Сагайдачний рішуче долає Чорне море і штурмом бере Трапезунд. Козаків було мало, фортеця могутня... Проте гетьмана це не зупинило. Поки в Стамбулі з'ясовували, звідки взялися козаки та як вони могли так легко заволодіти Трапезундом, Сагайдачний уже нищив турецький флот, що базувався в Синопі, а потім захопив і саме місто, перебивши його залогу.

Здобувши величезні трофеї і визволивши всіх полонених, що перебували в цій частині Туреччини, Сагайдачний переможцем повернувся в Україну. І таки показав не лише татарам, а цілому світові, хто є хто в Україні та на Чорному морі.

Не маючи змоги стримати козаків, султан звернувся з листом до польського короля, погрожуючи, що розпочне війну проти Польщі, якщо вона не втихомирить козацтво. Він запевняв, що піде в Україну і буквально випалить її. Довідавшись про це, гетьман Сагайдачний бере 4 тисячі козаків і вирушає до Стамбула (Царграда). Іти на турецьку столицю - з її сильним гарнізоном і могутньою фортецею, з десятками бойових кораблів, що стережуть Стамбул з моря - не маючи ні обозу, ні підкріплень.

Це може здатися божевіллям. Очевидно, саме так і поцінували задум Сагайдачного в палаці султана Османа. Але козаки довели свій ясний розум та здоровий глузд: потопили чи побили кораблі прикриття, вдерлися до Стамбула і «погуляли» в його передмістях, визволяючи полонених та здобуваючи трофеї.

Султан наказав посадити на вцілілі кораблі всі війська, які тільки можна було, і наздогнати козаків. При цьому хроністи запевняють нас, що турецькі солдати навіть боялися сідати на кораблі - такий мали страх перед козаками. Та все ж флот було споряджено. І він справді наздогнав козаків, але вже край гирла Дунаю, де українці почувались удома. Бо так воно насправді й було.

Помітивши ворожу армаду, Сагайдачний наказав козакам налягти на весла. Гонитва тривала до пізнього вечора. А як геть посутеніло, турки вирішили, що козакам пощастило втекти, і припинили рух. Але козаки й на думці не мали втікати. Темної ночі вони повернули чайки в бік ворога, оточили турецький флот і майже весь його винищили. Захопивши кілька великих галер, Сагайдачний навмисне привів їх під Очаків і наказав спалити перед очима турецького гарнізону. Щоб вороги бачили, тремтіли і знали, що їх чекає на Чорному морі.

За часів Сагайдачного козаки використовували для походів не тільки чайки, а й турецькі галери, тобто великі бойові кораблі. Відомо, що 1616 року, захопивши під Очаковом кілька галер, Сагайдачний посадив на них козацькі екіпажі й піхоту і вирушив, разом з чайками, до Кафи (нині Феодосія). Обстрілюючи місто з галерних гармат, козаки заволоділи ним, вибивши при цьому близько 14 тисяч турків і татар, і визволили кілька тисяч невільників, яких посадили на галери й повезли на Дніпро.

Повернення такої кількості полонених прислужилося всенародній славі Сагайдачного. Його походи почали оспівувати в піснях та думах, про нього складали легенди - народ щиро дякував йому.

На цю добу припаде створення в Європі так званої «ліги християнської міліції», досить сильної організації, яку очолив французький князь де Невер, якого вважали нащадком останнього грецького імператора Палеолога.

Ліга ставила мету створити могутню європейську армію, яка б, увібравши в себе національні формування багатьох країн, витіснила турків з Європи, а можливо, й знищила їхню імперію. Відомо, що гетьман Сагайдачний записався до цієї ліги разом з усім запорізьким військом. Існує також думка, що керівництво ліги сподівалося побачити Сагайдачного на чолі спільно європейської армії, і тільки несподівана смерть від рани перешкодила цьому призначенню.

Центром, столицею ліги було містечко Карпантрас - поблизу Авіньйона. В архівах цього містечка знайдено рукописи, що засвідчують факт переговорів Сагайдачного з князем де Невером про участь козаків в антитурецькій кампанії. Втім, свій внесок у цю боротьбу Сагайдачний зробив поза Планами та діями «ліги християнської міліції».

Однак повернімося на Чорне море. Після вдалого походу на Кафу, гетьман Сагайдачний організував нову ескадру з чайок і восени того ж таки 1616 року підійшов до турецького порту Мінери. Всі 26 галер, що стояли там, козаки потопили, а потім, висадившись на берег, підійшли до Трапезунда і несподіваним штурмом опанували його фортецю. Сподіваючись розгромити козаків у морському бою, султан спорядив проти них велику ескадру під командуванням адмірала Ціколі-паші, що мав репутацію одного з найталановитіших флотоводців. Сагайдачний упевнено прийняв бій. Потопивши три великі кораблі та кілька невеличких, він примусив турків повернутися до Стамбула ні з чим.

Султан тішив себе надією, що козаків приборкає інша ескадра - під командуванням адмірала Ібрагіма-паші, яка чекала на них під Очаковом, щоб не дати дороги до гирла Дніпра. Дізнавшись про засідку, Сагайдачний робить щось цілком несподіване. Замість того, щоб пробиватися до Дніпра, він наказує вертати до турецького берега. І поки турки чатували на нього поблизу українських берегів, Сагайдачний примудрився захопити Синоп і, випалюючи турецькі узбережжя, дістатися Стамбула. Звідти, так і не зазнавши поразки, він повертається... в Азовське море, щоб уже з нього - де річками, де перетягуючи човни суходолом - добутися до Січі.

Як бачимо, досить познайомитися з життєписом П. Сагайдачного, щоб зрозуміти: будь-які твердження стосовно того, ніби Україна ніколи раніше не мала флоту на Чорному морі, здаються безглуздими. А в особі Сагайдачного маємо видатного флотоводця, який сміливо виходив на герць з могутніми турецькими ескадрами і перемагав їх.

1618 року польські війська під командуванням королевича Владислава, що перебували на той час під Москвою, опинилися в досить скрутному становищі. Король Сигізмунд III розумів: якщо не прийти синові на допомогу, він загине разом з усім військом. Але на те, щоб зібрати достатню військову силу, потрібен час і кошти. І того й того королеві дуже бракувало.

Він кинувся до Сагайдачного: «Рятуй!». Гетьман бачив, що королеві й польському сенатові подітись нема куди, і погодився повести козаків під Москву. Але з твердою умовою: король дозволить розширити козацькі території, тобто території, що підпорядковувались гетьману; полегшить становище православної церкви в Україні; збільшить козацький реєстр і навіть... погодиться на те, щоб дозволити Україні судову й адміністративну автономію. Коротше кажучи, Сагайдачний примусив короля і польський уряд визнати автономію України, її особливий статус у складі польського королівства.

Під ударами козаків здався загарбаний російськими військами Путивль, потім, перейшовши вже на російську територію, козаки здобули Елець, Шацьк, Данков... Цікавий випадок стався поблизу Серпухова. Тут Сагайдачному мала протистояти російська рать під командуванням прославленого князя Пожарського. Але щойно українські козаки наблизились до неї - донські козаки кинулись урозтіч, решта війська почала відходити, а сам Пожарський раптом занедужав і, по суті, втік до Москви. Командування перейшло до князя Григорія Волконського.

Але це справі не зарадило: російське військо лягло розгромом. Востаннє цар спробував зупинити Сагайдачного поблизу Донського монастиря, вже на підступах до Москви. Якби росіянам пощастило виграти цю битву, вони б не допустили об'єднання українських та польських військ. Але навіть російський літописець визнає, що в бою російських воїнів охопив жах і вистояти вони не змогли.

Польський табір у цей час перебував в оточенні. Ще б кілька днів облоги, кілька штурмів, і захисники його або б полягли, або потрапили в полон. То ж чи варто дивуватися, що появу Сагайдачного з його козаками королевич Владислав (майбутній король Владислав IV) сприйняв як Божий дарунок. 1 жовтня 1618 року українсько-польські війська розпочали штурм Москви.

Сам Сагайдачний був уже біля Арбатських воріт. Один зі штурмових загонів розламав Острожну браму, і козаки рушили туди. Та коли вже, здавалося, жодна сила не здатна зупинити українське військо, гетьман Сагайдачний наказав припинити штурм і відійшов до міста.

Відступив з власної волі, не маючи, по суті, жодних зримих причин для такого вчинку. Якби москвичі гідно поцінували його і поставились до українського гетьмана по-лицарському - так, як він поставився до них - вони б давно вже спорудили в центрі столиці пам'ятник цьому полководцеві.

Султан Осман II зібрав під свої прапори 400-тисячну армію (в тому числі 100 тисяч татар) і ладнався до походу на Краків, тодішню столицю Польщі. Відчуваючи, що Річ Посполита опинилась у величезній небезпеці, король і польський уряд скликали у Варшаві Велику Раду. Запросили на неї і гетьмана Сагайдачного.

Проте він не поквапився до столиці. Спершу висунув перед королем та сенатом кілька вимог, від виконання яких залежало: погодиться козацтво допомагати полякам у їхній боротьбі з Туреччиною чи ні. Що ж то були за вимоги?

Сагайдачний вимагав від поляків гарантій того, що вони і визнають, і підтримуватимуть київську митрополію. А ще - визнають владу українського гетьмана над Україною, скасувавши при цьому посаду «козацького старшого», що його призначав польський уряд; припинять утиски козацтва.

Поляки мусили на все погодитись. І тоді козацьке військо виступило проти турок. Сили були вбивчо нерівними. Сорок тисяч козаків та вісімдесят сім тисяч поляків проти чотирьохсот тисяч турецько-татарських військ! За всіма канонами війни, султан Осман II просто був приречений на перемогу. Війська зійшлися під Хотином, поблизу Дністра.

Під час першої атаки турків, що мала місце 8 вересня 1621 року, козаки спершу продемонстрували досить мляву оборону. Це додало яничарам духу, і вони величезною масою наблизились до обвідних ровів, що ними козаки оточили свій табір.

Та саме в пору, коли турки заметушилися, ладнаючи перехід через рів, козаки вдарили з гармат і мушкетів. Після кількох залпів турки кинулись навтікача до свого табору. Скориставшись із паніки, козаки перейшли в атаку і, не перестаючи палити з мушкетів та пістолів, прорвалися аж до турецького обозу.

Якби того дня козаки й не досягли остаточної перемоги над турками, то, принаймні, позбавили б їх обозу, а це вже можна було вважати за напівперемогу. На жаль, поляки на чолі з коронним гетьманом Каролем Ходкевичем козаків не підтримали. Замість того, щоб негайно вийти зі свого табору й щосили вдарити турків з флангу, польське військо спокійнісінько стежило за тим, що діється на полі бою, ніби там, під Хотином, ішлося не про долю Польщі, а точився звичайнісінький лицарський турнір. Така поведінка союзників настільки обурила козаків, що більшість із них вимагала негайно кинути поле битви - нехай, мовляв, турки розбираються з польським воїнством без них. Це дуже налякало польське командування. До козацького табору прибула велика делегація, якій - не без допомоги Сагайдачного - ледве вдалося погамувати українське військо.

Загалом, у цій битві, що тривала понад п'ять тижнів, жодна зі сторін перемоги так і не здобула. Але, посилаючись на те, що миру попросив султан, поляки й досі вважають, що вони вийшли з хотинської битви переможцями.

Однак, свідки подій трималися думки, що успіху польсько-українське військо домоглося саме завдяки талантові Сагайдачного. Стримуючи переважаючі сили ворога, гетьман, вже будучи на той час тяжко пораненим, так уміло вибудував оборону і так вчасно давав накази про контратаки, що турки, попри всі свої зусилля, не добрали способу здолати козаків.

Про талант Сагайдачного мовиться ще й тому, що в розпал битви польський головнокомандуючий Ходкевич і королевич Владислав (він, до речі, прибув під Хотин із суто «королівським » запізненням) тяжко похворіли на пропасницю. Та якщо Ходкевич справді захворів і помер від хвороби, то королевич Владислав (на думку деяких хроністів) просто впав у відчай, отож хвороба його видається, м'яко кажучи, дипломатичною.

Визнаючи першість Сагайдачного та відзначаючи його талант і мужність, королевич Владислав відвідав його після бою (Сагайдачний лежав знесилений раною, в нього починалася гангрена), і почепив йому на шию коштовне намисто з оздобленим рубінами портретом короля Сигізмунда III та подарував карету, якою гетьман добувся до Києва.

До речі, цікава деталь. Щоб підкреслити, що в цій битві не було ні переможців, ні переможених, султан і королевич Владислав вишикували свої війська на рівнині одне проти одного. При цьому польське військо стояло розгорнуте у формі орла з розпростертими крильми, а турецьке - у формі півмісяця.

Попереду своїх військ стояли султан і королевич. Простоявши так цілу годину, турки попрощалися з поляками схилянням голів та прапорів, а поляки - схилянням голів. Доповнили цей лицарський спектакль подарунки: султан подарував королевичеві бойового слона і коня, а королевич султанові - коня і дві гармати. Козаки, які зазнали в цій битві чималих втрат і виявили найбільшу мужність, стояли при цьому «на гальорках» і переглядали все, що діялось ш полі недавньої битви, як величезну виставу просто неба.

До Києва Сагайдачний повернувся тяжко хворим. Уже перед смертю одержав королівську грамоту, в якій Сигізмунд III дякував йому за допомогу в Хотинській битві і запевняв: «Обіцяємо дарувати вам удесятеро більше від того, що ви забажаєте від нашої милості»,
Помер гетьман України Сагайдачний 10 квітня 1622 року і похований у Києво-Братському монастирі.

 
16.06.09 12:16 by admin





Лише зареєстровані користувачі можуть залишити коментар!


Всі категорії :: Останні опубліковані статті

Остання новина:

Всеукраїнський історико-культурний фестиваль "З ВАРЯГ - У ГРЕКИ" пройде на острові Хортиця в Запоріжжі 15-16 жовтня 2011 З 15 по 16 жовтня в Кінному
Читати далі >>>


Галерея:



Остання стаття:

Конотопська битва, 350-річчя якої помпезно відзначали на Сумщині, залишила в мене кілька думок. З одного боку всім відомо, що козаки розгромили Російс
Читати далі >>>

Зараз на форумі:

<Моніторинг тем>


- Susy
- Тестовий режим завершено
- Козацтво це стан душі.
- Як ви важаєте, чи необхідна россійська версія сайту?
- Помилки та некоректні факти



Рекламні матеріали:



Повне або часткове використання матеріалів проекту дозволяється за умов прямого та відкритого посилання.
Редактор проекту: Котик Олександр
Дизайн та розробка: Шелест Ярослав
CMS: Б. Олександр

Sich.in.ua © 2009

Душу - Богу  
 Тіло - Україні 
  А честь - нікому